Його позивний «Лось». До повномасштабного він працював водієм-охоронцем у приватних осіб. Займався боротьбою та єдиноборствами. Коли почалося вторгнення, шеф йому запропонував, як то кажуть, «стати на лижі з країни». «Лось» йому збрехав, що отримав повістку і наступного дня вже був у військкоматі.
«Хотів потрапити до стрілецького батальйону, але опинився в мотопіхоті, — розповідає боєць. — З перших днів воно було страшно, тож ми вбирали інформацію, як губка. Починаєш себе ловити на думці: зможеш чи ні? Захочеш жити — зможеш більше, ніж треба. І копаєш, і стріляєш, і навчаєшся».
Спершу він був просто командиром бойової групи. З часом його призначили головним сержантом взводу.
«Взводного у мене вже рік немає, тож я і за нього працюю, — розказує далі «Лось». — Моя відповідальність — щоб хлопці повернулись додому живими… Додому хочеться. Сильно. Тут, на «нулі» — з квітня минулого року. За цей рік багато чого зрозумів. Про себе зрозумів. Що можу і що ні. Зрозумів, що таке вірність слова, вірність друзям».
Захисник України дізнається, що найважче для нього — звикати до людей.
«З тих, хто приїхав зі мною, вже нікого немає, — з гіркотою і болем констатує боєць. — Я один залишився. Решта загиблі, поранені… Важко тоді спілкуватись з рідними та близькими. А ще важче приїздити додому, де не всі тебе розуміють і тобі нічого не хочеться розповідати».
За інформацією 72-ї Окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців
